?

Log in

No account? Create an account
З поезії
з кавою
pavlo_kucher
Нехай полежить тут. Може, колись згодиться...

Знову вибір: війна чи війна
Знову кров то застигне, то спінить
Цей холодний присмак сповна
На руках, на губах, по тілу

Що ж, війна так війна, не вперше
Що ж, не встигли пожити у мирі
Як же важко чекати прийдешнє
В цьому геть бездушному вирі


Час не спати, не їсти, не жити
Час холодної волі й вогню
Ми вже встигли забути про вимір
У якому казали «люблю»

Знову вибір: війна чи війна
Знову кров то застигне, то спінить
Цей холодний присмак сповна
На руках, на губах, по тілу

ОБЛУДА «МНЕНИЯ»
з кавою
pavlo_kucher
Цей текст – російською мовою, позаяк на мою думку, поняття «мнение» краще передає зміст, ніж українські «думка» чи «гадка».

Накипело. Последней каплей стала вот эта новость: Украинцы разделились в своем отношении к Майдану.

Большинство из нас заражены известным вирусом уравнивания: «Все мы имеем право на собственное мнение и право на его высказывание». Вопрос номер один: насколько «собственные» мнения у большинства людей? И второе – имеют ли все «мнения» одинаковый вес?

В хаосе информации мы как-то упустили момент, когда «право на личное мнение» превратилось в «обязанность считаться с мнением другого». Но одинаково ли мнение лежащего на диване, почерпнувшего его из какой-нибудь желтой газеты или реалити-шоу, и человека, потратившего дни, месяцы и годы, чтобы сформировать свою позицию по какому-то вопросу? Да, на «специальных площадках» - наука, профессиональное сообщество и т.п., разделение четко проводится с помощью различных критериев. Но в любой новости какой-нибудь Вася Пупкин легко может быть назван экспертом и вещать всякую пургу…

Другое измерение для сравнения мнений – экзистенциальное: может ли мнение, опять-таки, лежащего на диване человека уравниваться с позицией того, кто готов пожертвовать многим для ее отстаивания (не будем углубляться в пафос – sapienti sat)?!

Между тем, мы постоянно сталкиваемся с мнениями в одной плоскости, где их весом просто пренебрегают. Все это приводит к иллюзии разнополюсности мнений в обществе. Но ее ведь практически нет либо, если быть точнее, она – в другом!

Теперь вернемся к приведенной выше новости: «Так, утверждают исследователи, если протестные настроения поддерживают почти 47% опрошенных, то доля людей, которые придерживаются противоположного мнения, составляет 46%».

И второй пассаж: «Подавляющее большинство опрошенных граждан (63,3%) считают, что для достижения положительного результата протеста активистам следует проводить публичные переговоры с властью. В то же время каждый десятый считает, что нужно переходить к применению силы».

Да, социология имеет ограниченный инструментарий и не вмешивается в экзистенциальные вопросы. Но что мешало хотя бы «взвесить» «мнения» по этим вопросам в рамках существующего инструментария?! Например, к первому вопросу так и напрашивается уточнение типа: «Что вы готовы сделать, чтобы отстоять свое мнение?». Второй вопрос тоже нуждается в уточнении: «А что, если эти методы ни к чему не приведут?»....

Думаю, и избирательную систему стоило бы пересмотреть в русле сказанного. Но это уже тема для отдельного  разговора…

Мы – разные, и наши «мнения» – разные по весу. И если кто-то кричит о том, что имеет право на собственное мнение, я отвечу – да, имеет. Но если это мнение хотят еще и сравнить с моим, тогда давайте разбираться с «последними» или «проклятыми» вопросами, как говорили классики…

P.S. Таки удержался от «бля» и «на х*й» в тексте))).

Кінець держави або кілька слів про її кричущу відсутність
з кавою
pavlo_kucher
Рос.: Конец государства или несколько слов о его зияющем отсутствии

Раніше надрукував у ФБ. Нехай й тут буде: легше посилатися.
Події останніх днів засвідчили позірність присутності держави у нашому житті. Натовп тітушок намагається влашутвати погроми. Хто має завадити за нормальної держави? Міліція. Натомість вона не лише не стоїть на заваді, ще й допомагає. Якщо у когось останнє викликає сумнів, то перший пункт ніхто не спростовував.
За фактом: держава демонструє власну неспроможність контролювати чи забезпечувати різні сфери буття людини. Іншими словами, її там просто немає.
Медицина. (З виступу Ольги Богомолець зі сцени – міг не правильно зрозуміти) на Подолі створено лікарню для тих, хто постраждав під час сутичок на Грушевського, позаяк лікарні перетворилися на пастку. Осторонь стоїть створення волонтерської служби Майдану.
Де держава з її зобов’язанням безоплатної медицини? Там, де вона й перебувала останні роки (точніше, останні 22 роки)…
Від держави залишаються тільки зовнішні атрибути: прапор, гімн, ще щось, що має назву «органи державної влади» (на тлі останніх захоплень – теж під сумнівом), збір податків (оце – наше все), кордон, зміною якого нас повсякчас лякають, соціальні виплати (без коментарів, позаяк їхня вчасність лише підтверджує попередні зауваження). І силова структура, яка працює, як про це мовилось вище, не для захисту людей, а проти них (не хочу кривдити всіх – насправді, міліція не вся однакова, але це, радше, винятки з правил). Щось забув? Армія – тільки без матюків (хто в середині, гадаю, зрозуміє)…
Отже, держава перетворилася на набір зовнішніх атрибутів, «віджим» грошей та репресії. Далі – пустка. Й якщо кілька місяців тому була хоч якась ілюзія її існування, то вона зникає з шаленою швидкістю. Ніхто більше не доклав зусиль для цього, ніж наявна влада (респект їй, напевно;)).
Отже, ми стоїмо перед необхідністю переосмислення ролі держави у нашому житті. Точніше, ми вже перебуваємо у цьому переосмисленні: держава так чи інакше, не бере участі у нашому повсякденні, обмежуючись ритуалами, «віджимом», репресіями (той самий «віджим», тільки у профіль) та «подачками». Виходів вбачається принаймні два: змусити її відігравати ту роль, яку вона собі приписує, або ж визнати, що є сектори, куди вона не втручається й, у принципі, втручатися не має.
Далі має йтися про нарис її розбудови. Розпочав було прописувати медицину, соціальну політику та й зрозумів, що для початку потрібно домовлятися про принципи… хто має отримати пріоритет: той, хто працює та/або створює робочі місця? Це – один напрям. Так звана соціальна справедливість та доступність для всіх (тобто «подачки») – інший вихід. З 2004-го року домінував соціальний популізм (як зворотній бік «віджиму» в якості прянику). Продовжуватимемо?!
На завершення згадався один вислів Черчілля: «Мені нема чого запропонувати британцям, окрім крові, важкої праці та сліз»… У будь-якому разі, на нас або чекає такий шлях, або ми будемо приречені йти по колу «вічного повернення».
P.S. Маю подякувати Сергієві Дацюку за поштовх до міркувань у цьому напрямку.

ТОТАЛЬНА КРИЗА ДОВІРИ НЕ ОЗНАЧАЄ ТОТАЛЬНОЇ ЗНЕВІРИ
з кавою
pavlo_kucher
Дуже коротко. Для себе. Щоб згодом повернутися та розширити або спростувати. Вийшло дуже особистісно та фрагментарно, як й усе зараз.

Те, з чим ми зараз маємо справу – криза. Відповідно, від точності діагнозу залежить ефективність лікування та запропонованих кроків.

Йдеться про найбільш фундаментальну кризу – тотальну кризу довіри. Наразі, ми не довіряємо нікому: ані державним інститутам та владі, ані владі та опозиції, аны, почасти, повідомленням ЗМІ. Схід України не довіряє Заходу й навпаки. Врешті решт, ми не довіряємо лікарю, коли хворіємо, не довіряємо майстру чи будівельнику, не довіряємо нікому.

Єдині «острівці» довіри, які ще залишилися – це мікрозв’язки, на рівні особистого контакту: або внаслідок традиційних зв’язків, що беруть початок у дитинстві (родина, церква, друзі тощо), або внаслідок набутого досвіду, перевіреного шляхом повторювання. Фактично, це й фіксують наявні соціологічні дослідження.

Наша проблема має екзистенційний характер, а не стосується розбудови політичних чи економічних інститутів, проведення перевиборів, здійснення реформ тощо. Яка різниця, хто прийде до влади чи яким чином розподілятимуться повноваження у країні, коли ми апріорі не довіряємо тому, що буде? Хто гарантуватиме, що до влади у подальшому приходитимуть чесно? Й найголовніше, як забезпечити, щоб навіть прийшовши чесно до влади, політики не перетворювалися на драконів?

Навколо – тотальна недовіра. Проте вона не має означати тотальну зневіру.

Наявні «острівці» довіри дають нам підстави для початку руху, проте завдання виглядає набагато складнішим – потрібно збудувати спільноту, що на порядки перевищує наявні спільноти довіри.

Те, що фіксують соціологічні дослідження: криза довіри до владних інститутів та певна довіри до інститутів церкви, сім’ї та ЗМІ – дає нам певний начерк вирішення проблеми.

Радше за все, підхід має бути комбінований: екзистенційне об’єднання на засадах довіри на мікрорівні та інструментальний підхід на макрорівні.

Ми не можемо опертися на безумовну довіру у глобальному суспільстві, позаяк вона формується у дитинстві й ця можливість для нинішнього покоління вже втрачена. Можливо, наші онуки й правнуки зможуть відчути щось подібне. Єдиний шлях, який в нас залишився – це встановлення довіри шляхом повторювання, крок за кроком, рік за роком. Й тут слід починати з самого низу, зі створення мікроспільнот. Об’єднання з людьми, визначення джерел інформації, яким ти довіряєш, тощо.

Згодом можна буде переходити до об’єднання мікроспільнот у більші спільності. Однак лише після того, як досягнуто великої (не будемо мріяти про безумовну) довіри до них.
Разом з тим, не слід втрачати увагу до глобальних інститутів, довіри до яких немає: вони мають повсякчас оцінюватися крізь призму мікроспільнот та піддаватися сумніву.

Отже наше майбутнє – це шлях об’єднання мікроспільнот з тотальним контролем глобальних інститутів. І цей шлях нам доведеться пройти не за один день і навіть не за один рік. Ми вже великі та знаємо, що Діда Мороза – немає, в нас є лише ми самі.

Вірші. Навіяло
з кавою
pavlo_kucher
Давно нічого не постив тут. Вірші - взагалі ніколи. Але дуже проситься назовні. За формою - є питання, але саме це й якнайточніше відбиває зміст.

Воля – до волі
Крок – до кроку
Крові – не буде
ПодАвитесь

Спати – не можу
Нерви – сплетінням
Приходьте – як зможете
Розважимось

Я – на своїй землі
Тут – мій дім
Ти – лише гість
Чи – ворог

Я знаю – що хочу
І це – достеменно
Нічого не прошу
Стоятиму

Воля – до волі
Крок – до кроку
Все – від долі
Закляттями

Я – на своїй землі
Тут – мій дім
Ти – лише гість
Чи – ворог
Теги:

Моя «Сума проти язичників»: глосарій піарника
з кавою
pavlo_kucher

Почав писати жартівливий текст, отримав псевдонауковий словник. Хто пише, питається?!;)

Ефективність роботи та робота на клієнта. Багато хто у піарі вважає, що у роботі головне, щоб клієнт був задоволений. Залишимо їх – нехай й надалі перебувають у полоні своїх ілюзій, тим більше, що часто-густо так воно й є.

Як там у російського класика: «Большое видится на расстоянии. Лицом к лицу лица не увидать». Якщо клієнт орієнтується на свої миттєві враження, не бачить результату після того, як мене певний час, цього достатньо. Залишимо такого клієнта у полоні своїх ілюзій – його шлях короткий і цього нам не змінити.

Проте якщо клієнт прагне саме результату, а не миттєвого задоволення, то він рано чи пізно зрозуміє, що саме він отримав. В іншому випадку – дивись попередню сентенцію.

Якщо клієнт далекоглядний, то для нього з плином часу миттєве враження втрачає значення і він розуміє ефективність роботи на нього.

Читати більшеCollapse )

Потішили))
з кавою
pavlo_kucher
Отримав вчора на пошту таке повідомлення. Вони гадають, я забуду?)))

Привіт pavlo_kucher-- 26 лютого!

Ви можете:



Доця малювала)))
з кавою
pavlo_kucher


РАЗРЫВ СТЕРЕОТИПОВ…
з кавою
pavlo_kucher
Набираю такси, которым обычно пользуюсь. Отвечают: «Такси такое-то, слушаю вас». Голос… мужской. Привычные слова: «Девушка…» как-то застряли в горле… Мир сошел с ума?

…а еще им можно себя защищать
з кавою
pavlo_kucher

Да, что-то давно я не писал… Были на то свои причины, которые пока что закончились. Надеюсь, навсегда :).

С предыдущей работой пришлось расстаться. По этому случаю купил себе новый ноут: старый устарел морально и его еще на Новый год пришлось отвезти к маме – пусть дети играются, а рабочий пришлось сдать. Вот и довелось приобретать новый, с чем себя и поздравляю :).

Выбирая ноутбук, не учел одну особенность (не было об это ни слова в описаниях): у него корпус металлический, что несколько отяжеляет мою будущую жизнь, но есть в этом и свои плюсы. Один из них впечатлил особенно.

Глядя на ноут, вспомнил, как в 90-е покупал себе первые зимние ботинки во взрослой жизни (до это ботинки случались только в глубоком детстве, а носил, как правило, полусапожки). Тогда это было не самое простое занятие: пришлось не один круг нарезать по «Украине» (кто знает – поймет ;)). И вот, когда сколько-то кругов было пройдено, выбор сделан, в общении продавец заметил: «А еще ими можно себя защищать». Это был последний аргумент, перевесивший все сомнения.

И сегодня, глядя на новый ноут, я отчетливо осознаю: а еще им можно себя защищать :). Очень надеюсь, что эта функция не пригодится, как и не пришлось использовать ботинки в этом качестве.